Село у роки війни

"Пам'ять людська не забуде повік мук закатованих, 

попелу крик"

Зупинись, людино! Поклонись землі, омитій кров'ю батьків i братів наших. Посивіли від скорботи їх матepі, оплакали їх близькі i рідні.

Вiйна... Хто пережив її, той знає, скільки горя i страждання принесла вона нашiй землi. Ще й досi важким болем пам’яті озиваються до нас оті далекі, покривавлені ворогом дні і ночі, озиваються муками закатованих…

Село Грозів

Широкою долиною мiж двома рядами розложистих горбiв тихо тече невеличка рiчка Заводна. Мiж горбами в долинi зеленiе розкiшна вiльха. У густих садках потонуло село Грозiв. У центрi села ясно виблискують золотi куполи церкви. Сонце було вже високо над хатами i пригрiвало дедалi дужче. 3 покритих памороззю покрiвель здiймалася пара й скапувала вода. Тiльки в затiнку, пiд тинами, в садках та в калюжах ще лежав сивий iній. По рiчцi повзли oсінні клубки туману, i вода вже iскрилася з-пiд них, вiдбиваючи сонце.

На селi почався звичайний рух. Ранок був ясний i холодний. У повiтрi пiсля нiчного приморозку стояла бадьора свiжiсть. Чоловiки спiшили в поле. Однi, доїдаючи на ходу снiданок, ішли копати картоплю, інші їхали з плугами на оранку, ще інші везли на возах борони й мiшки з зерном на посiв. У домiвках лишились жiнки - господинi, готувались до Святої Покрови: пекли хлiб, пироги. І ніхто з них не знав, що багато їх не повернеться iз поля, не пiде до церкви, не пройде бiльше рiдними стежками, встеленими жовтогарячим осіннім листям.

Розповiдають старожили села про те, що у вівторок перед Покровом, 1943 року приблизно о 9.00 годинi ранку на землях наших сiл почалося справжнє пекло. Пiдходили чорні круки до Грозова, а позаду вже лишались руїни згарища Бiлашева, Галiвки, Точивик. Материнськi плачi та ридання розтинали густий дим, що здiймався чорним стовпом до неба. Побачивши цей дим, зачувши дикi крики, люди почали лишати свої домiвки i рятуватись, як хто міг.

Першим потерпiв х. Дiброва та х. Корчунок.

Втiкали жителi. Та не всім судилося втекти i сховатися вiд ворога. Рудюк Ганна Карпiвна та Рудюк Петро Григорович не встигли добiгти до с. Грем'яче, ворожа куля наздогнала їх.

На березi рiчки Заводної розрiсся чималий гущавник. Багатьом він став за схованку. Думали Демчук Петро Андрiйович iз своєю дочкою Ганною, що i вони знайдуть тут свiй рятунок. Але не судилося. Згадали вони про те, що може згорiти в клунi молотарка, основне хлiборобське знаряддя. Побiгли додому, випихають молотарку iз клунi, та нiмець тут як тут. Затягнули вороги молотарку назад i туди ж заштовхали батька i доньку. Закрутили мiцним дротом дверi клунi i пiдпалили. Горiло все, горiли живцем батько iз дочкою, i дикий крик рвався iз охопленої вогнем клунi.

Кати направляються далi ...

А в цей час дружно бiгли ховатися в густий верболiз випещенi материнською любов'ю i материнським молоком п'ятеро Михалкових дiтей. Та не встигли вони добiгти до гущавника, довелось заховатись їм у грядках капусти. Але знайшли їх варвари i розстрiляли: Зосю, Ганну, Одарку, Василя, Iвана Стецюкiв. Коротке життя випало на їх долю, не встигли вони насолодитися молодiстю, не встигли доволi напитися джерельної водицi iз батьківської криниці, що сиротою осталась при дорозі…

От i вже пiв села горить...

Реве худоба, скавiчать на прив'язi собаки, кричать люди. "Те, що пережили i побачили в цей день ми, нехай не доведеться пережити бiльш нікому - говорить Соболь M.I. –

Найшло їх, як сарани; обходили кожну хату, потiм пiдпалювали, вбивали з реготом вcix, хто траплявся їм на шляху. Здавалося, що i земля стогнала і от-от не витерпить такого страждання та провалиться в безодню"…

От i минули село.

Лишився хутip с. Грозова. Жителi iз шляху хотiли врятувати своє життя і всі втікали до хутора, думаючи, що туди не ступить ворожий чобiт. Bci сховалися у Матвiйчукову клуню. Серед них були: Бардюк Сава, Бардюк Марiя, Бардюк Ганна Caвівна, Бардюк Андрiй Савович, Бардюк Галина Caвівна, Домащук Арсен, Домащук Профер, Домащук Зiнька, Домащук Ярина, Матвiйчик Семен, Матвiйчик Олiта, Полiщук Уляна, Сорочинський Iван М, Давидюк Євдокiя Iванівнa, Фрiдрiх Григорiй, Фридрих Олена з дочкою, Давидюк Петро Васильович, Давидюк Леонiд Петрович, Iванова Ганна Захарiвна з дочкою, Барабаш Bipa Федорiвна, iз своєю матiр'ю, Демчук Володимир Михайлович, Сорочинський Федiр Васильович, Демчук Петро Андрiйович, Демчук Ганна Петрiвна. Але мapні були надiї наляканих людей. А кровопивцi добралися й сюди. Обкрутили колючою проволокою клуню i пiдпалили. А собi на потiху провели по охопленiй полум'ям клунi автоматними чергами. Людський крик здiймався аж пiд хмари, чули цей крик люди, якi заховалися в лiсi.

 

 Згадує це Соболь Ганна Ceменівa: "Якби земля, дерева, вода вмiли говорити, вони передали б ту жахливу, болючу картину. Чувши цей крик, в мене спочатку піднімалося волосся на голові, потім проходило, як гострим ножем, по всiй серединi, ноги ставали не свої".

У кожного жеврiла надiя на рятунок. Не покидала вона i сім'ю Матвiйчукiв, яка знаходилася у старiй цегельнi. Та карателi знайшли їх. Вивели... Тим часом їхала пiдвода з шляху iз якимось чоловiком. Вони його зупинили i вбили. Посадили на хуру Матвiйчука Якова, а жiнку i троє дiтей поставили перед ним. Стоїть Надiя з маленькою на руках Галинкою, поруч Hiнa i Ганна. Стоять вони як квiточки, що тягнуться до сонця. Жити, жити, жити. Hi це не квiти, то дочечки-сестрички тягнуться до мами. - "Ми хочемо жити. Мамо", - говорить заплакана Нiночка. А у вiдповiдь автоматна черга. Heмає Нiночки. Heмає Галочки і Ганночки... Лежать три сестрички, три квiточки України. Пiд Матвiйчуком земля розступилася, але не хоче взяти його до себе. Благає він нiмцiв : "Убийте мене!!!" А вони регочуть i примушують його дивитись на мертвих дiточок. "Бачив, лежать донечки на землi, як тi пташечки безпоряднi. Краще б я ослiп, чи гpiм у серце вразив",- продовжує згадувати Матвiйчук, застогнав вiд гострого почуття власного безсилля, і сльози потекли у нього по щоках.

Від рук катів загинули жителі Грозова:
Данильчук Ольга Tepeнтівнa, Демчук Iван Кузьмович, Покотило Христина, Макарук Ганна Туфанiвна, Макарук Ганна Данилiвна, Тишко Петро, Фридрих Олена Федорiвна, Бардюк Микола Степанович, Iщук Калiстрат, Соболь Антон Iванович.

Свідчення Літвінчук Надія, жителька с. Грозів, 1933 р. н.
– Хоч це трапилось дуже давно, і мені тоді йшов лише 10-й рік, та все одно, згадуючи ті події, на очах з'являються сльози, і боляче стискається серце.

Пам'ятаю, в той день світило сонце, зрідка закрите хмарами. Вся наша сім'я була вдома, ніхто не очікував такої біди. Наступати німці почали з Грем’ячого, перед ними бігла жінка з дитиною, хотіла повідомити про небезпеку, але німці не дозволили їй цього зробити, вони бігли за нею до самого кар'єра, а наздогнавши, вбили.

Наша сім'я встигла вчасно втекти, ми побігли в ліс і жили там в окопах. Їсти нам не було що, тому їли все, що тільки знаходили. З моєї сім'ї врятувалися не всі. Коли ми вийшли з лісу, то над селом була чорна хмара диму, і лише п'ять хат не були спаленими. Люди, які переховувалися в селі, розказували, що німці забирали з собою корів, коней, вишукували поживу в хатах. Ідучи зі спаленого села, намагалися не залишати живих свідків їх жорстокого терору.

Це дуже страшні події, навіть через дуже багато років вони житимуть в моїй пам'яті, і пам’яті тих, хто був свідком цих подій. Сподіваюсь, що нікому із наступних поколінь не доведеться пережити такий жах.


А ось, що пам’ятає Демчук Марія Михайлівна, жителька с. Грозів, 1927 р. н.

– 12 жовтня зранку німці почали палити вулицю Видумка, потім запалала церква. Майже всі жителі втекли в ліс. Хто лишився, того вбили. Забрали худобу. На другий день продовжували палити. Згоріло майже все село, залишилося лише п’ять будинків. Була осінь, а ми голі, босі. 14 жовтня, на Покрову, на згарищі церкви священик відправив службу і панахиду по загиблих.

Спалення Грем'ячого.

З прадавен, з далеких легенд, переказів, із згорьованих споминів, з болю людського ця дорога називалася Чорним шляхом. Не раз топтали її азійські скакуни, не раз на збій перетворювали її тевтони і хрестоносці, не раз свистіли над вишневим садом ординські стріли, не раз чулася чужинська лайлива мова, крики і стогін приречених. Не раз вогневі смерчі над селянськими стріхами розпанахували нічне небо… Страдницький Чорний шлях. Пам’ятущий та споконвічний. Сірим рушником він з розгону впирається в могутні кам’яні фортеці древнього Острога, міста, яке кожного разу ставало на перепоні і яничарам, і знахабнілим народистам, і зрозумілій польській шляхті.

По обидва боки шляху розкинулось село Грем'яче. Пам’ятає воно визвольні героїчні походи Северина Наливайка, Богдана Хмельницького.

Якби село могло говорити! 

Чорна рілля заорана, гей, гей
І стрілами засіяна, гей, гей
І кровію сполощена…

Чомусь у пам'яті зринули слова давньої кобзарської думи… Давньої і теперішньої. Хто ти, яничаре ХХ століття? Яка мати тебе породила? Задля чого? Аби нищити все живе, скроплюючи землю кров’ю?

– В ту ніч я вдома не ночувала. Серцем чула щось недобре, - скрушно зітхає Горпина Никанорівна Стрілець… Сиділа в полукіпках, а худобу вигнала під ліс… Аж іде колона без світла – тихо, тихо… І сховались. Я вже вийшла зі схованки, аж гляди – вогонь на Корчунку, почало бабахкати край лісу. Боже! Вже й наша Михайлівка зайнялась. Я до лісу, аж згадала, що в хаті трохи солі і хлібина зосталась – я назад. А німецькі вояки вже з клуні Стрільця Петра несуть околот і обкладають мою хатину… Я вклякла, наче до землі примерзла… Аж стямилась, тай тихцем до лісу. Вони й давай пуляти. То тут, то там цьвохне, а позаду, як батогом. Забігла в ліс. Впала в терен і плачу. А заграва висока, і худоба реве.

А в клуню Колодяжного замкнули скільки людей! Ой як Йосип Шиндерук пізнавав серед трупів своїх доньок – Кулину і Горпину… По металевих гребінцях… Ой, Боже, не дай ворогові!

В той день від рук карателів загинули:

Шиндерук Кулина Й., Шиндерук Горпина Й., Ткачук Максим, Ткачук Кулина, Ткачук Одарка Омелянiвна та її двоє дiтей, Балабуха Надiя Володимирiвна, Тарадайка Григорiй, Полiтика Гнат Максимович, Полiтика Любов, Полiтика Xiмa, Лiщук Михайло Наумович, Котюбiн Семен, Макарук Гнат, Євстафiй Петро Петрович iз своєю жiнкою, Савчук Марiя Kонoнiвнa, Фурманець Марiя, Котюбiн Iван Михайлович, Стрiлець Купрiян, Стрiлець Степан Куп. Стрiлець Ганна Купрiянiвна, та двоє дiтей. Назарук Лук'ян Семенович, Назарук Карпо Семенович, Назарук Дмитро Семенович, Калюжний Данило, Чепчерук Олександра Василiвна, Стрiлець Дем'ян, Стрiлець Гапка, Стрiлець Iван, Полiтика Ганна Макарівна, Полiтика Микола, Рудюк Олiмпiя, Макарук Ганна Данилiвна, Новак Ксенiя, Новак Петро та Ксенiя дiти Марiя, Таня, Панасина, Оля, Iщук Андрiй Фiлiмонович, Давидюк Iван Васильович та його жiнка, Давидюк Водюшка Iванович.

Трагедія Михайлівки

Село Михайлівка найменше серед спалених сіл, але постраждало воно найбільше. Саме з нього німці почали свою каральну акцію.

Було близько 6-ї години ранку, люди були захоплені зненацька, тому врятуватись шансів майже не було.

Згадує Чумак Марія Дем’янівна, жителька села Михайлівка, 1925 року народження:

– 12 жовтня 1943 року раненько, ще ледве сіріло, я пішла доїти корову. Ми жили під лісом, і я побачила, як між деревами йшли німці. Я кинула дійницю і побігла до хати, бо там була мама з дітьми. Німці вигнали нас на подвір’я, а хату запалили. Мама кинулась гасити, і її прошила автоматна черга. Вбили моїх менших сестру 9-ти років та брата 12-ти років. Я з сестриним сином на руках ( йому не було й року ) побігла у поле. Кулі свистіли, як дощ, але я побігла до Шпакової хати і заховалась у погріб. Там, крім нас, уже було троє чоловік. Німці запалили і цю хату, а також будку над погребом. Ми почали задихатися від диму. Я втратила свідомість, а коли прийшла до тями, то нічого не бачила, і не могла говорити. Зір і голос повернулися лише через два тижні. Діти, які були з нами у погребі, задушилися від диму.

Все село було спалене, залишилась лише одна хата Котюбіна Петра. Село Михайлівка невеличке, раніше його і селом не вважали, а хутором. Німці в той день вбили більше 60-ти чоловік. На кладовищі тільки в одній могилі ( могил копати було нікому ) поховано 55 односельчан.

В цей день загинула вся моя сім'я: батько, матір, брат, двоє сестер, бабуся, та син сестри. А було мені тоді лише 17 літ. Війна зламала все моє життя, бо я не жила, а пробідувала. Не дай, Боже, пережити вам таке.

І по щоках старої жінки покотилися сльози...

А ось, що розповів Бабак Дмитро Васильович, 1927 року народження:

– Чому загинуло 67 чоловік, а в одній могилі поховано 55? – Тому, що Чумак Пестину Онуфріївну родичі поховали в селі Плоска; Берковську Ганну Захарівну та двох її дітей поховали в селі Лупанин Здолбунівського району; ще семеро людей, а саме: Болотнюк Варвара, Болотнюк Дмитро Селіванович, Болотнюк Ніна Антонівна (їхня онука), Болотнюк Хавра Улянівна, Скок Євдокія Михайлівна, Скок Марія та Солов'юк Антоніна – у селі Грем’яче. Ще двоє спалених дітей – біля могили.

Розповідь подружжя Новак Лідії Мартинівни та Новак Петра Гнатовича записано на компакт-диску.

Опитуючи свідків тієї трагедії, вдалося з’ясувати всіх односельчан, які вбиті чи заживо спалені у той день.

Це були такі жителі:

1. Бабак Варвара Ісаківна
2. Бабак Марія Максимівна
3. Бабак Степан Іванович
4. Берковська Надія Юхимівна
5. Берковська Ганна Захарівна
6. Берковська Софія Юхимівна
7. Берковська Лариса Юхимівна
8. Болотнюк Варвара
9. Болотнюк Дмитро Селіванович
10. Болотнюк Ніна Антонівна
11. Болотнюк Хавра Улянівна
12. Котюбін Ганна Іванівна
13. Котюбін Варвара Ісаківна
14. Котюбін Володимир Сергійович
15. Котюбін Григорій Іванович
16. Котюбін Григорій Сергійович
17. Котюбін Любов Петрівна
18. Котюбін Ольга Василівна
19. Котюбін Федір Федорович
20. Новак Ганна Олександрівна
21. Новак Надія Зіновіївна
22. Новак Павло Зіновійович
23. Новак Федора Трохимівна
24. Новак Олександр Павлович
25. Новак Олексій Павлович
26. Панасюк Ганна
27. Панасюк Павло Степанович
28. Панасюк Петро Павлович
29. Панасюк В’ячеслав Павлович
30. Панасюк Галина Павлівна
31. Панасюк Марія Павлівна
32. Сидорук Григорій Аніфатович
33. Сидорук Ольга Дмитрівна
34. Скок Євдокія Михайлівна
35. Скок Марія
36. Солов'юк Антоніна
37. Трохимчик Наталія Михайлівна
38. Чумак Анастасія Володимирівна
39. Чумак Василь Якимович
40. Чумак Ганна Степанівна
41. Чумак Петро Ількович
42. Чумак Семен Ількович
43. Чумак Дем’ян Савович
44. Чумак Любов Дем’янівна
45. Чумак Надія Дем’янівна
46. Чумак Михайло Дем’янович
47. Чумак Феодосія Дем’янівна
48. Чумак Євдокія Супрунівна
49. Чумак Мусій Макарович
50. Чумак Неоніла Федорівна
51. Чумак Федір Федорович
52. Чумак Одарка Дем’янівна
53. Чумак Олексій Степанович
54. Чумак Петро Степанович
55. Чумак Яким Степанович
56. Чумак Секліта Юхимівна
57. Чумак Соломія Захарівна
58. Чумак Степан Хомович
59. Чумак Пестина Онуфріївна
60. Чумак Хима Степанівна
61. Чумак Водюшка (Євдокія)
62. Чумак Яків Макарович
63. Чумак Стодот Хомович
64. Чумак Дмитро Іванович
65. Шпак Павло Архипович
66. Шпак Лідія Павлівна
67. Поліщук Ярина Семенівна

Жертв не воскресити, але і забувати минуле не варто. І не тільки тому, що без історичного минулого не було б сьогодення, а й тому, що воно відкриває нам все нові і нові сторінки нашої історії, вчить нас бути гуманнішими, гідними наших батьків і відповідальними за наше майбутнє, і майбутнє наших дітей. 

Метеріал взято з дослідницької роботи 

Андрія Чубка, жителя с. Михайлівка